Я виросла в місті і тому я — та людина, яка в поїздках кричить: «О боже, дивіться, це корова!»
Мені 35 років і ніколи раніше не бачила корів так близько, як цьогоріч в Карпатах. 🙈 Я все ще їх трохи боюсь, і думаю, що вони можуть вкусити, але які ж вони чудові.
А олені і барани — просто мої тварини по духу. Одні гарні й тривожні, інші вперті.
Сьогодні я говорила з однією розумною старшою людиною.
Розказала йому, як нещодавно відпочила, які надзвичайно гарні наші Карпати, а далі спитала професійної поради: як робити так, щоб робочі задачі не висмоктували більше енергії, ніж обʼєктивно мають. Може, кажу, є якийсь секрет?
Він сказав: «Ти ж сама знаєш відповідь. Просто відпочивати. Не доводити свою батарейку до червоної зони. З повного нуля вийти складно. Якщо дійшло до 20-30% — підзаряджайся. Звикай питати себе постійно і усвідомлено, скільки лишилось заряду, вчись слідкувати за цим».
Мені не надто просто прийняти це, бо я щиро вірю, що людина може все, що на силі волі можна звернути гори, що завжди можна підштовхнути себе і зробити більше, що «Мохамед Алі віджимався доти, поки більше не міг, а потім ще 10 раз». І я люблю і плекаю цю свою віру у людські (а значить, і мої) суперсили.
Але проста порада з батарейкою мені сподобалась — мабуть, тому що вона абсолютно утилітарна і не має натяку на слабкість. Просто не розряджати батарейку в нуль, щоб не витрачати дорогоцінний час на те, щоб піднятись з нуля.
Тому за силами, щоб звернути гори, я повертатимусь в гори.
Summer nights in Kyiv, the 2023 edition.
They come with air raid alerts and grim expectations.
They also come with those lovely stories in foreign media (and on Twitter) about the Kyiv young daring to enjoy summer during war.
Last month, I had my first vacation — just a week off, but felt like a luxury still — since the start of the full-scale invasion of Ukraine.
We discussed a few options with my partner in crime @darynka_she but in the end the only thing that made sense was to spend it in Ukraine. So we had a quiet week in the Carpathians and it was the best thing we could have done. Recharging, staying close to nature, eating banosh and deruny.
Taking time off during war is not the easiest decision to make. You can feel guilty for it, and feel afraid of wasting time when you could be doing something of importance. It took me 1.5 years to make myself do it, but it was the right thing. If we’re in it for a long time, and we’re in it to win, we need to take a bit of care of ourselves.
Декілька особистих висновків, з якими я закінчую цей рік:
⚫ Я не буду дозволяти цьому буремному часу забрати мою суб’єктність. Ми маємо брати контроль над життям і не дозволяти собі увійти у стан «я нічого не можу змінити». Так, війна — це те, що сталося з нами, а не обрали ми. Але ми можемо бути жертвами, а можемо — воїнами. Я щодня бачу багато людей, які обирають бути воїнами. Кожен на своєму фронті.
⚫ Людей не можна змінити або примусити. Мотивація на 90% йде з самої людини, її не розбудиш палкою промовою. В роботі треба мати справу з людьми, які шукають можливості працювати, і не мати з людьми, які шукають причини не працювати.
⚫ Сили і натхнення приходять в процесі. Не можна топтатися на початку шляху і чекати, коли стане наснаги зробити крок. Наснага приходить до тих, хто крок зробив.
⚫ Війна травмує людей, але я не вірю, що вона докорінно змінює. За моїми відчуттями, вона може лише витягнути те, що в нас вже було. Вона не робить з хорошої людини погану, або з слабкої сильну. Війна не може бути виправданням безчесним вчинкам.
⚫ Засудження, злість і образа забирають надто багато внутрішнього ресурсу. Негативні емоції не можна просто розгребти, як безлад вдома, і винести на смітник. Їх можна лише витіснити чимось хорошим. Найкраще вдається — вдячністю.
⚫ Треба записувати. Це те, що я робила дуже мало, і шкодую про це. Треба записувати те, що ми бачимо і відчуваємо, свої дні, у будь-якій формі — щоденник, нотатки в телефоні, чи голосові повідомлення собі. Адже все це забудеться.
⚫ Треба закладати в плани хоч трохи часу на самоті зі своїми думками. Без телефону і комп’ютера. Я пронеслась через цей рік на високій швидкості, і мені дуже не вистачало часу, щоб відрефлексувати те, що відбувається. Тому зараз я роблю це чи не вперше.
⚫ Нічого не варто відкладати на потім. Завтра може не бути, а може бути, але ми в ньому будемо іншими. Тому більше ніяких суконь, які півроку чекають “особливої нагоди”. Ніяких несказаних слів. Ніяких особистих “не на часі”.
⚫ Найкращий спосіб шанувати пам’ять мертвих — не бути мертвими при житті. Жити, поки живі. Відчувати, радіти, плакати, бути вільними і не бути гівном.
Все.
Виявляється, з віком приходить розкіш подобатися собі у різних станах.
Починаєш цінувати недосконалості, як тріщинки на улюбленій старій фарфоровій чашці. І своє втомлене схудле обличчя цінуєш більше, ніж будь-коли, бо за ним стоїть все пережите — досвід, витривалість, подолані виклики, знайдені відповіді і правильно поставлені питання, біль, і сум, і витривалість — все, що робить тебе тобою.
Я давно не люблю ситу, холену, спокійну вроду. Зате люблю обличчя, на яких проступає стривоженість, втома або задумливість. Це такі обличчя, по яким одразу помітно, що за ними щось несеться, що в цих головах йде пошук. Це люди, які не заспокоїлись. І в цьому є особлива краса.
