Тридцять годин на нулі з піхотою. Тридцять годин в тісному бліндажі 1,5 на 1,5 метри. Заїжджаємо на позиції вночі через темний ліс. На підʼїзді бачимо розриви від артилерії. Гусянку дуже добре чути, дорога одна. Розриви все ближче до нас. Забігаємо до темного вологого бліндажу, де ледве змогли поміститися всі разом (5 людей). По нас одразу починають працювати гради і стволка. Ворог в 50-70 метрах, бачить і чує все. Він хоче крові. В бліндажі троє хлопців, які мають вже заходити на позиції. Хвилин 40 вони чекають, доки закінчиться обстріл. Трохи стихає і хлопці рушають на позиції. Майже відразу по рації чутно крики «300!». Один з хлопців став на «лепесток», до позицій він так і не дійшов. Двоє поранених, один важкий. В повній темряві, жодних ліхтарів, четверо на носилках бігом несуть важкого до точки еваку. Щойно завантажили його у броню - починається обстріл. Щонайменше 15 розривів важкоі арти. У вухах дзвін, мене трохи контузило. Добігаємо до укриття і так сидимо до ранку: в маленькій норці 5 людей. Спати сидячи. Затікає все, що може, навіть мʼязи, про існування яких я досі не підозрював. Обстріли тривають всю ніч. Під ранок, після безсонної ночі, я розумію, що треба виходити. Я не можу просидіти так весь світловий день. Як би не було страшно, я приїхав сюди, щоб показати, як хлопці виживають. Тут не буває журналістів. Я мушу вийти назовні. Це були дуже стресові 15 хвилин, які тривали вічність. Все бігом, постійно пригинаючись від коротких свистів. Найбільший страх - дрони. Піднімаю голову та прислухаюсь, щоб не пропустити в густому тумані смертельну пташку. І дивлюсь під ноги: усюди лепестки. Залітаємо назад в «норку» як раз перед початком чергового обстрілу. Обстріл тут це не міна раз на 20 хвилин. Обстріл - це залпи з арти з розривами кожну секунду, які можуть тривати годину. Вибачте за деталі, я зміг вийти назовні по-маленькому тільки вночі. Готував себе до думки, що скоріш за все доведеться робити це в бліндажі. Тут так буває і ніхто не засуджує. Звʼязку немає. Вбиваю час, переглядаючи старі фотографії з наших довоєнних подорожей з Владою. Які ми були щасливі. Яке безтурботне було життя. Як я хочу відчути це знову. Libkos for @gettyimages

Це не художня інсталяція чи арт проєкт. Це «кладовище» снарядів в місті Харків. Так, стільки їх випустила ро*ія по Харкову з 24 лютого. Стільки їх вдарило по мирному, ні в чому не винному населенню. Місцеві кажуть, що ця гора була ледве не вдвічі більшою, але працівники ДСНС поступово почали її розбирати. Майже кожен снаряд з цієї гори - чиєсь зруйноване життя або зруйнована домівка. Вони намагаються нас знищити, але ми все ще стоїмо.

Штурм. Битва за Бахмут. Скільки героїв ти вже забрала і скільки забереш ще? Чи можливо уявити, читаючи новини за ранковою кавою в улюбленій кав‘ярні, що там відбувається? Ні, неможливо. Кожного разу, коли ми заходимо трохи далі звичної межі, коли бачимо на власні очі весь біль, розпач, жорстокість війни, в голові лише одне: в будь-який момент ми маємо можливість сісти в авто і поїхати додому. Вони там - не можуть. Штурм. Окоп по коліно в воді і багнюці. Кожен звук тут потенційно несе небезпеку, кожен неправильний рух. І тобі байдуже, що ноги по коліно в холодній воді, що не відчуваєш пальців на руках. Разом із військовими щосили вжимаєшся у м‘яку сиру землю: починається обстріл і від цього залежить життя. Битва за Бахмут. Просто пам‘ятайте, коли п‘єте ранкову каву в улюбленій кав‘ярні, яка ціна. Бахмут це не далека точка на карті. Саме там зараз вирішується доля країни.

Життя українського піхотинця на нулі зараз - в рази складніше, ніж життя піхотинців в часи першої чи другої світової. Це факт, який я остаточно усвідомив, пробувши трохи більше доби із воїнами @2nd_mechanized_battalion_ab3 @ab3.army на їх нульових позиціях в напрямку Борової, Харківщина. ⠀ Захід на позиції та вихід з них - тільки вночі, йти пішки та бігом в повній темряві 5-9 км в один бік, залежачи від ситуації, в повній амуніції, з бк та провізією. Трохи пізніше хлопці наполегливо намагатимуться пригостити мене водою та сухпаєм, я відмовляюсь від всього, бо знаю: я вийду наступної ночі, а їм з цим ще треба протриматись певний час в умовах щоденної безжальної 34-35 градусної спеки. ⠀ Прострілюється все з усього, КАБИ, птур, артилерія, ворожі дрони бачать кожен твій крок. На підʼїзді до позицій нашу машину намагається вполювати птур. FPVшки висять над окопами постійно, очікуючи, що ти зробиш помилку та видаш себе. Ти чуєш їх надто близько, навіть бачиш в маленький отвір між перекриттям (фото 4), але нічого не можеш зробити. Тож ти сидиш, сидиш і просто сподіваєшся, що сьогодні тебе не дістануть, сьогодні тобі пощастить. ⠀ Спека. Тут вона відчувається абсолютно інакше навіть в тіні маленької тісної норки, в якій не розігнутися, що служить вам прихистком та укриттям. Як же хочеться скинути з себе той клятий бронік, скинути з себе все. Але дванадцять підряд прольотів ствольної артилерії по сусідній посадці, що в двох ста метрах від вас - переконливіші за тепловий удар. Сонце тебе не вбʼє (хіба?), а уламок - може. ⠀ Запах. Піт та смерть. Тут всюди прикопані ворожі тіла. Ніхто не буде ризикувати гнати техніку, щоб вивезти їх. Тож хлопці просто самотужки присипають їх землею, щоб можна було дихати. ⠀ Жодна книга чи фільм про жахи минулих війн не покаже вам, через яке пекло проходять українські піхотинці сьогодні. Бо як мінімум, тоді не було дронів, які бачать кожен твій крок та будуть переслідувати до останнього. Це життя в умовах постійної, не стихаючої напруги навіть під час уривчастого тривожного сну.

Голодні. Змучені. Щасливі. 25го червня Україна повернула додому ще 90 військовополонених. Після емоційної зустрічі на кордоні, пізно вночі ми поїхали в шпиталь, де хлопців одразу ж оглянули лікарі перед відправкою на подальшу реабілітацію. Як і минулий раз, ми не можемо та не будемо нічого коментувати. Ці фотографії говорять самі за себе. російський полон вбиває, і кожне повернення наших додому - величезне щастя з присмаком великого болю. Адже тисячі українських захисників та захисниць, як і цивільних людей - досі перебувають там, в лапах фашистського режиму росії. Hungry. Exhausted. Happy. On June 25th, Ukraine welcomed home another 90 prisoners of war. After an emotional meeting at the border, late at night we went to the hospital, where the guys were immediately examined by doctors before being sent for further rehabilitation. As before, we cannot and will not comment on anything. These photos speak for themselves. russian captivity kills, and each return of ours home is a huge happiness with a taste of great pain. After all, thousands of Ukrainian defenders, as well as civilians, are still there, in the clutches of russia’s fascist regime.

На цих фотографіях - зруйнований російською артилерією Харківський стадіон. Стадіон, який було побудовано до Євро 2012. Памʼятаєте ті часи?) Пройшло 12 років, ми виборюємо свою незалежність у кривавій війні з безпринципним та жорстоким ворогом, а ці фотографії уламків нашого мирного життя в якості великого стенду від @uafukraine поїхали в Німеччину, щоб нагадувати відвідувачам чемпіонату, що війна - набагато ближче, ніж здається, а футбол і спорт - не поза війни. Український спорт, і, зокрема, український футбол, через багато чого пройшли за останні роки. Ці фотографії - тому красномовне підтвердження. І в спорті, як і в житті, як і в війні - важливіше за все наша єдність, та наша підтримка один одного. Тому сьогодні, друзі, тримаємо кулаки та підтримуємо наших як ніколи🤝 In these photos - the Kharkiv stadium destroyed by Russian artillery. The stadium was built before Euro 2012. Do you remember those times? It has been 12 years, we are fighting for our independence in a bloody war with an unprincipled and cruel enemy, and these photos of the wreckage of our peaceful life as a great stand from @u24.gov.ua went to Germany to remind visitors of the championship that war is much closer than it seems, and football and sports are not outside of war. Ukrainian sports, and Ukrainian football in particular, have been through a lot in recent years. These photos are eloquent evidence of that. And in sports, as in life, as in war, our unity and support for each other are more important than anything else. So today, friends, let's keep our fists clenched and support Ukraine like never before🤝

Наші вдома. 90 українських військових сьогодні повернулись в Україну. І це щастя. Хлопці цілували землю, плакали, почувши рідну мову. А ми були щасливі бути поруч в цей момент.

Суперлюди, супери - так називають своїх пацієнтів засновник та весь колектив реабілітаційного центру Superhumans. І це не гра слів чи лестощі. Це правда. ⠀ На цих фотографіях ви бачите надлюдей. Тих, хто щодня крізь біль доводить, що немає нічого неможливого, якщо є мрія, сила волі та пара підтримуючих рук поряд. ⠀ 1. Сашко, наймолодший пацієнт центру Superhumans. Втратив ніжку на Харківщині через прильот ворожого КАБу. Наразі Сашко самостійно ходить з протезом. ⠀ 2. Захар Бірюков. Влітку 2022 поруч з ним розірвався снаряд. Втратив дві руки, ноги, око, чисельні травми обличчя. Має неймовірну дружину Юлю, яка завжди поруч, та сина. Готується до протезування верхніх кінцівок. ⠀ 3. Тетяна, бойова медикиня, втратила ногу під час виконання бойового завдання. Наразі Тетяна вагітна на 8 місяця. Вагітність з протезуванням - завжди особливий виклик, адже це додаткові фізичні навантаження на тіло. ⠀ 4. Владислав Григорʼєв. Біля Влада взірвалася бракована граната, внаслідок чого праву нижню кінцівку ампутували, за ліву боряться досі. ⠀ 5. Військовослужбовець з високою ампутацією обох ніг тренує та підготовлює мʼязи до протезування. ⠀ 6. Незламна Руся. Доброволицею пішла до війська у 18 років, в 19 під час обстрілу втратила ногу. Наразі Руся вільно пересувається з протезом, водить авто, плаває в басейні та працює в центрі «Superhumans», в якому сама проходила реабілітацію. ⠀ 7. Саша Куцан. Отримав травму в Серебрянському лісі. Протезнвувся, був дискомфорт при ходьбі, операція, знову протезування. Зараз ходить та працює у Superhumans фахівцем. ⠀ 8. Військовослужбовець, з ампутацією ноги та двох рук, обідає на фудкорті реабілітаційного центру. ⠀ 9. Валентина Осиченко разом із Першою леді на святкуванні дня народження центру. Пані Валентина пекарка. Отримала поранення, коли готувала їжу в Северодонецьку на вулиці. Мала низку операцій на обличчі. Переїжджала з міста в місто. Зараз живе в Одесі. Знайшла центр, сама заповнила анкету і дуже тим пишається. Попереду ще низка втручань. ⠀ 10. Військовослужбовець на електричному кріслі колісному штовхає вперед свого побратима на звичайному кріслі колісному. #fujifilmgfx #fujifilmgfx100ii @fujifilm_ukraine Libkos for @gettyimages

На цих фото - українські військові після російського полону. Це була найважча наша зйомка за останні півроку. Після зустрічі та спілкування з хлопцями - ми тиждень не могли оговтатись від того, що побачили та почули. Ці кадри ми публікуємо з дозволу самих хлопців. Памʼятаю, як один з них сказав мені: ми маємо зробити все, щоб таке ніколи не повторилось знову, з іншими. Але все повторюється, кожного дня. Ще безліч наших людей залишаються в російському полоні. І цьому немає кінця. Частина з цих фотографії поїхала до Швейцарії на Саміт миру, на якому підіймалось питання обміну всіх на всіх. Сподіваємось, ці документальні портрети тих, хто пройшов через найстрашніше пекло, посприяють наших партнерів діяти рішуче, принаймні в цьому питанні. Ми не можемо переказувати те, що почули від хлопців. Але ці фотографії говорять самі за себе. І це при тому, що к моменту нашої зустрічі за тиждень вдома хлопці набрали по 10 кг ваги. Щоб усвідомити, що це таке, втратити по 40-50 кг ваги (а саме стільки вони втратили за час полону) - подивіться на знімки, де хлопці показують свої фотографії напередодні полону. Але що важливо - їх не вдалось зламати. І це повторював кожен з них: мене не зламали. Ми спілкувались з лікарями в реабілітаційному центрі, де й перебували хлопці на час нашої зустрічі. З їх слів, більшість тих, хто пройшов полон, накриває з часом. Перші ж тижні на рідній землі - це стан ейфорії від усвідомлення, що вони вижили. На такий випадок, окрім дійсно фахових реабілітологів з неймовірно людяним ставленням до хлопців, з ними працюють ще й професійні психологи. Вже багато разів було сказано, але повторимо тут ще один раз. Двадцять перше сторіччя, центр Європи, вік надсучасних технологій та штучного інтелекту. І просто тут і зараз відбувається найбільший геноцид з часів другої світової. Ці фото - тому підтвердження. Libkos for @gettyimages — Знято на #fujifilm #fujifilmgfx #fujifilmgfx100ii #gf55mmf17 @fujifilm_ukraine

Київ простився з Іриною «Чекою» Цибух. Парамедекинею Госпітальєрів. Доброволицею. Людиною, світлою інтелектуальною неймовірно теплою людиною. Трохи більше тижня назад ми їли піцу, якою нас пригостили в Харкові, як завжди говорили про війну, про життя, про фронт, про памʼятування наших героїв - тема, яка захопила Іру цілком і якою вона заразила й нас. Те, чим вона займалась останні півроку її життя було настільки важливим, настільки фундаментальним в контексті майбутнього нашого та наступних поколінь, що ми не раз питали Чеку, чому вона не присвятить цьому увесь свій час. Чому не залишить фронт хоча б на певний період. Вона погоджувалась, казала, що сама час від часу думає про це, але не може залишити своїх побратимів. Потім сталася Харківщина. Так ми і зустрілись знову та востаннє. Дивно, але після цієї зустрічі мені постійно хотілось написати знову. Розказати, що пісня з її сторіз на повторі в моєму плей-листі, що гарячу воду в нашій квартирі так і не включили, а от наш чіт-код на світло дійсно працює. Якісь смішні побутові дурниці, якими з нею хотілось ділитись. А ще подякувати, черговий раз просто подякувати. Запізно. Тепер все це назавжди запізно. Іра хотіла, щоб на її прощанні співали українські пісні. Сьогодні Київ співав. Він співав, Іра, не тільки за тебе і для тебе, але за кожного та кожну, хто вже віддав та віддасть своє життя на цій нескінченній війні. Ми будемо памʼятати. Ми зробимо все, щоб памʼятали ті, хто будуть після нас. Ми будемо гідними тебе та твого подвигу. Ірина «Чека» Цибух. Назавжди в строю.

Бувають дні, коли здається, що надії немає. Коли читаєш погані новини, втрачаєш близьких, розчаровуєшся в людях. Коли здається, що все, абсолютно все було дарма. В такі дні я беру камеру і просто йду на вулицю. Шукати надію. Бо вона насправді є, просто треба подивитись під іншим кутом та правильно сфокусуватись. Інколи це займає час, і доводиться доволі довго гуляти байдужими вулицями. А інколи, як вчора, якась маленька деталь майже одразу кидається тобі в очі та наповнює теплом зсередини. Буває важко. І ще багато разів буде дуже і дуже важко. Але ми вистоїмо, тільки якщо будемо підтримувати один одного. Любити один одного. Стояти один за одного. Та ніколи не бути байдужими. Київ. 30.05.2024 There are days when it seems like there is no hope. When you read bad news, lose loved ones, get disappointed in people. When it feels like everything, absolutely everything, was in vain. On such days, I take my camera and just go outside. To look for hope. Because it really does exist, you just need to look from a different angle and focus correctly. Sometimes it takes time, and you have to walk indifferently through the streets for quite a while. And sometimes, like yesterday, some small detail almost immediately catches your eye and fills you with warmth from within. It can be hard. And many more times it will be very, very hard. But we will endure everything, only if we support each other. Love each other. Stand for each other. And never be indifferent. Kyiv. 30.05.2024

Харків. Алея слави. 21.05.2024. Kharkiv. Alley of Glory. 21.05.2024. #alleyesonukraine